Без сумніву, кампанія вийшла успішною та блискавичною. Але хто віддав за пропозицію найбільше кліків та згодом доповнив свій голос гнівними тирадами у соцмережах?
Припустимо, що перша категорія – постраждалі від лудоманії бійці, їх бойові побратими та сім'ї. Люди, що мають чіткий і зрозумілий мотив. Чи багато таких постраждалих? За результатами британських досліджень, відсоток проблемних гравців становить 0,2-0,3, а ще 1 з гаком відсоток має ризик розвитку залежності. Звичайно, йдеться не про мирну заможну Британію, а про українських бійців у жорстких умовах постійного стресу. Але наскільки вищий показник? Чому це питання не взялися досліджувати, а зразу сприйняли жахаюче "9 з 10" як факт?
Не беремося називати точну цифру, але припустимо, що голосів бійців, а особливо бійців, що мають проблеми з азартом, серед підписантів очевидна меншість. Але чому інші українці так заповзято взялися голосувати за обмеження свобод військових, не маючи точних даних?
Відповідь проста: коли над головою дрони та ракети, хочеться відчувати, що бодай якось впливаєш на реальність. Коли йти на війну та захищати країну страшно, перспектива "захистити захисника" - ще та спокуса. Навіть коли загалом ліберал та поважаєш права людини. Навіть коли вважаєш себе людиною з критичним мисленням та класною рефлексією. Ти читаєш, жахаєшся, клікаєш, пишеш пост і зразу відчуваєш, що маєш значення. І не бентежить, що таким чином позбавляєш бійців одного з нечисленних доступних способів трохи розважитися і знизити стрес. Що може бути безліч компромісних варіантів, окрім жорсткого "заборонити". Що набагато продуктивніше було б ініціювати кампанію з психологічної допомоги хлопцям і дівчатам на передовій. Але всі ці варіанти, звичайно, не такі ефектні. А хочеться відчути, що і ти долав ворога. Тільки долав не росію, а онлайн-казино, в яких влучно полетіли всі камені.
Зрештою, нічого нового. Але очевидно, що цей прояв людської природи використають ще не раз. Надто багатьом хочеться успішних та блискавичних кампаній.
Автор: Іван Устенко